Творчість Т. Г. Шевченка — це творчість людини, яка вміла любити. Любити свій народ і свою землю, віддавати всі свої Душевні сили задля того, щоб народ цей прокинувся від довгого сну і боровся за свої права й свободи. Це також творчість людини, яка намагалася глибоко пізнати людей та життя, відчути найменші порухи людської душі. Для кожної людини настає момент, коли вона починає замислюватися над сенсом свого існування, шукати своє місце в складному житті, намагається зрозуміти своє призначення та завдання в цьому світі. Кожна людина переживає цей момент по-своєму, знаходить свої відповіді на болючі питання і залежно від цього продовжує жити далі. Часто оцей момент замислення над проблемами буття стає переломним у житті, міняє цінності, змушує працювати над собою. Усією своєю творчістю наш великий митець Тарас Григорович Шевченко вчить майбутні покоління гостро відчувати відповідальність людини за буття рідної країни, рідного народу. У своїх полум’яних віршах Кобзар звертався до земляків із закликом не залишатися байдужими, сліпими, безпам’ятними, а боротися за свою незалежність, здобувати волю. Задля своєї країни поет віддав життя, був на засланні, був розлучений з Батьківщиною, та думки його летіли до неї, такої прекрасної і знівеченої, вільнолюбної і гнобленої. Їй, рідній Україні, слав він з далеких далей свої сповнені болю рядки: «Ідіть, діти, в Україну, рідну Україну…». Моїм улюбленим віршем став вірш «Минають дні, минають ночі…». Він привертає своєю філософічністю, замисленістю над долею людини, сенсом її існування в цьому світі. Вірш «Минають дні, минають ночі…» — це вірш- медитація, болючий скрик зраненої і стомленої душі, яка шукає в цьому світі вже не розради й заспокоєння, а навпаки, болю, страждання задля вищої мети. Ліричний герой просить у Бога хоча б якоїсь долі, навіть і злої: Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої! Він вважає, що немає нічого страшнішого, ніж пасивність, бездіяльність; поринути в «сон душі» — це навіть страшніше, ніж бути поневоленому, в кайданах: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі… Т. Шевченко, як і в інших своїх поезіях, перш за все проголошує активну життєву позицію людини, розуміючи призначення кожної особистості як боротьбу зі злом, пригнобленням, поневоленням. Поетові дуже боліла доля його рідної землі, яка століттями страждала під тиском різних загарбників. Саме тому, на думку Кобзаря, кожен мусить боротися, а не «спати»: Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою по світі валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити… Коли ж доля не дає ліричному героєві можливості жити в любові з людьми, у злагоді на своїй рідній землі, то він воліє все «проклинати» і «світ запалити», щоб через руїну й пожежу відродилося нове буття. Настрій ліричного героя різко контрастує з картиною осінньої природи, яку автор накреслює на початку твору кількома вправними штрихами. Плавність і розміреність перших рядків раптом переходить у рвучкі окличні речення, ніби людина вивільнюється від сну й спокою, не хоче засинати разом з природою, бажає залишатися людиною, мусить боротися. Такий вдалий контраст ще яскравіше підкреслює основну думку поезії: людина повинна бути активною, дієвою попри все. Поезія Т. Шевченка актуальна і в наш час, оскільки, мабуть, деяка пасивність притаманна нашій нації, і ми ніяк не зрозуміємо того, що ніхто не змінить наше життя на краще, крім нас.
