Єдине, що міг тоді робити – це награвати в голові Місячну сонату і дивитися у вікно. Соната заспокоювала. А надворі падав сніг... І люди. Сусідні хмарочоси де-не-де наче обтрушували себе від людей: вже непотрібних, вже жалюгідних, вже безпомічних. Місячна соната, така спокійна і пристрасна, робить ясним усе довкола. Особливо коли довкола все так паскудно. – Дивись, і там хтось падає, – майже шепотом мовила Софія до Марини. Вона не хотіла, щоб я почув. Точніше, вона не хотіла, щоб я коли-небудь почув такі слова від неї: сказані тихо і спокійно. Але я почув. В кімнату увійшов Сергій. Його погляд був рішучим. Бо, безумовно, Сергій – єдиний з нас чотирьох, хто не змирився. Це право господаря квартири. Право ж гостей – чемно чекати.
