Я народилася в Україні. Це моя Батьківщина, яку я дуже люблю, з якою тісно пов'язане моє життя, життя моїх близьких, друзів. Я щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі, і часто замислююсь, що я можу зробити для процвітання моєї Батьківщини вже сьогодні. Я не розумію людей, які залишають Україну. Адже чужа земля - те ж, що й чужа стихія. А вдома, як каже народна мудрість, і стіни помагають. Рослини у своїх рідних краях навіть на кам'яному ґрунті зеленіють і цвітуть, а перевезені в інші країни на родючу землю - засихають. Життя під своїм небом, на рідній українській землі нічим замінити не можна. Навіть якщо на долю країни випали танталові муки й душить глибока всеохоплююча криза - економічна, політична, соціальна, духовна. Мур, який залишився, мабуть, з часів Радянського союзу, звалено. І це хороші зміни. Найголовніше. Що зміни почались у свідомості. Нарешті людей стало хвилювати не лише їх особистий кар’єрний ріст і розвиток, а власне майбутнє, як невід’ємна частина майбутньої держави. В нашому суспільстві звикли, що поки маєш повноваження, вплив, потрібно встигнути зробити якнайбільше для своєї родини. Скільки разів ми чули про початок боротьби з корупцією, але замість справедливого життя нас все більше жахала нечесність нашого суспільства, яка добре прижилась повсюди, навіть у найвищих ешелонах влади. Ні, ми нікого не звинувачуємо і, мабуть, не маємо на це права. Кожен живе так, як йому підказує совість. А в тому, що не у всіх вона чиста, винне мабуть.
