Настала осінь. Вітер завивав у гіллі безлистих дерев, тріпаючи останнє рване листя. Від холодних дощів розмокла безсила земля. Вона чекала зимового відпочинку, щоб навесні знову прокинутися повною сили. Крізь дощі і осінні тумани на південь відлітали зграї птахів. Вони прощалися тужливими голосами з рідною землею і обіцяли, що через зиму повернуться. Чулися голоси качок, ластівок, журавлів і клекіт лелек. Зграя лелек летіла на своє звичайне місце зимівки. Попереду летів здоровий та сильний вожак зграї, а десь позаду молоді лелеки. Разом з молодими летів старий, немічний птах. Це був мовчазний лелека і дуже-дуже сумний. А молоді лелеченята з цікавістю поглядали на нього. Їм хотілося дізнатися про сум свого сусіда в польоті. На солоних лиманах у час перельотів збираються птахи з усієї Європи – тисячи птахів! А можливо й сотні тисяч? У кожній зграї вистачає місця. Ось тут молоді птахи не витримали і обсіли старого, розпитуючи його про життя. – Ви ще молоді, – промовив лелека. – А я вже багато прожив. Лечу на місце своєї першої зимівки, щоб побачити ще раз рідні місця і проститися зі світом, бо відчуваю: недовго мені лишилося жити. – Тож ти багато побачив і можеш розповісти, – сказав один з лелек. – Так, побачив я за своє життя немало, але розповідати не люблю. Лелека заплющив очі і здавалось, що заснув. Мовчали й молоді птахи. Несподівано розплющивши очі, літній птах промовив: – Гаразд. Я розповім вам одну історію. Але за однієї умови: якщо ви не будете задавати питань. Молоді птахи погодилися. Тоді старий лелека розпочав своє довге оповідання.
