Скласти казку про весняний струмок, пісеньку дощових крапель та як навесні звучить оркестр пташинихголосів.
Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям: — Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова. Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте. Збоку стояла маленька Валя. — А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна. — Я хочу сказати своє слово. — Яке ж твоє слово про небо? — Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась. Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...» А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.
